Солонянський район. Ч. 2. Край у XIX столітті

На початку XIX ст. в економічному розвитку регіон не міг похвалитися великою кількістю підприємств, залишаючись здебільшого сільськогосподарським краєм. Згідно з воєнно-топографічним описом 1821 р., тут були сукняна фабрика в с. Військовому і винокурні заводи в с. Солоненьке, Привільне та Бутовичівка. Мандрівник О. Афанасьєв-Чужбинський, побувавши на порогах у середині ХІХ ст., писав, що села над порогами не мають ніякого значення: промисловості ніякої, і тільки процвітають хіба що шинки, та й то більше на правому березі.

Для покращення судноплавства на Дніпрі російська влада вирішила спорудити обвідні канали, щоб судна могли оминати пороги. У 1780 р. прем’єр-майор М.Л. Фалєєв за власний кошт розпочав розчистку фарватеру на Дніпрових порогах порохострільним методом. Камені висаджували у повітря, а потім за допомогою вороту та канатів витягали з річки на берег. Роботи виконували робітники, які розташовувалися в двох конторах біля Кодацького та Ненаситецького порогів. Проте роботи не були завершені. Зроблені канали працювали неефективно. Перша вдала спроба сплавити через пороги значні судна була здійснена у 1787 р., коли через них було проведено імператорську галерну флотилію. У 1787 р. імператриця Катерина ІІ вирушила для огляду (інспекції) новопридбаних земель на Південь України. Маршрут її пролягав по Дніпру, тож її почет не міг оминути порогів. У травні 1787 р. вона зупинялася у Микільському для перепочинку та спостереження за порогами. Д. І. Яворницький писав, що в маєтку І.М. Синельникова напроти Ненаситця було споруджено дерев’яний палац із відкритим балконом, з якого відкривався краєвид на поріг. 

У 1795 р. інженер Ф. де Воллан розробив новий проєкт спорудження каналів зі шлюзами на порогах. Роботи доручили виконувати тому ж М. Л. Фалєєву. У 1799 р. споруджено перший канал на Ненаситці, у 1803–1805 рр. тут установлено двокамерний шлюз. Однак розташування каналів на лівому березі, осторонь головного водяного потоку Дніпра, виявилося невдалим. Незручними були входи і виходи каналів. Навесні вони повністю затоплювалися. Через це лоцмани продовжували спрямовувати барки старим шляхом. У 1820–1830-х рр. знову порушувалося питання щодо вдосконалення каналів, але користі, якої від них очікували, вони так і не принесли.

На рубежі XVIII – XIX ст. починається храмове будівництво. В період існування Січі в регіоні фіксуються лише дві церковні споруди: храм у Письмечевому та каплиця в Звонецькому урочищі. 

Якщо вірити «Справочной книге Екатеринославской епархии», у 1778 р. у Письмечевому за кошт В.А. Письмича був споруджений дерев’яний Трьохсвятительський храм. До його причту були приписані селяни сіл Олександрівка і Тритузне. Однак Феодосій (Макаревський) зазначає, що у 1782 р. нові власники села, в якому на той час було 28 дворів і мешкало 200 чоловік, поміщики Кирило та Назар Білі просили в єпископа катеринославського Никифора дозволу на спорудження нового храму. В селі на той час жили запорозькі козаки, поляки, волохи, які відчували потребу в храмі. Що сталося з храмом, спорудженим В.А. Письмечем, невідомо. Можливо, згорів, а може, не був добудований, бо Феодосій вказував, що дерево на момент прохання поміщиків уже було заготовлене. У 1785 р. був освячений новий храм на честь трьох святителів – Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста.

У 1796 р. було споруджено Преображенський храм у селі Звонецьке. З 1794 р. власником села був правитель Катеринославського намісництва Йосип Іванович Хорват, який посприяв появі храму. Щоправда, через арешт Й.І. Хорвата за хабарництво храм будували поспішно, від чого протікав дах, не вистачало богослужебних книг, тривалий час навіть не проводилися богослужіння. Священик звертався по допомогу до місцевих мешканців, але вони заявили, що не затримаються на тривалий час у селі, оскільки їх мають перевести до іншого місця проживання. Кількість мешканців мінялася чи не щороку. У 1796 р. налічувалося 614 чол., у 1798 р., через переселення в інші місця, залишилося 357 чол. Лише у 1837 р. дерев’яний Преображенський храм остаточно був завершений. 

У 1795 р. церковні богослужіння почалися у Миколаївці (Микільському). Катеринославське духовне правління передало до села пересувний освячений антимінс, який знаходився в молитовному будинку. В ньому відбувалися богослужіння, на які збиралися мешканці не лише Миколаївки, де у 1794 р. був 61 двір та 374 чоловіка, але й Військового (58 дворів та 274 чоловіка), Малоолексіївки (13 дворів та 180 чоловік), а також Вовніг та Мар’ївки. Тому у 1836 р. стараннями майора Василя Івановича Синельникова у Миколаївці (Микільському) був споруджений кам’яний Воскресенський храм. Існує думка, що його було споруджено не в селі, а на схилі між Микільським та Військовим біля колишнього зовнішнього валу Ненаситецького ретраншементу.

У 1803 р. дійсний статський радник Павло Неверовський, якому на той час належали землі біля с. Солоне, зініціював спорудження дерев’яного Петропавлівського храму в селі. Крім мешканців Солоного, до новоствореної парафії належали селяни сіл Башмачка і Канцерополь. У 1804 р. у с. Павлівка зведено дерев’яний храм на честь святих Петра і Павла. Крім павлівців, парафіянами храму були мешканці Бутовичівки та Наталівки. 

Село Наталівка засноване вже на початку ХІХ ст. Найстарішим поселенням на території Наталівки був хутір Упорний, який згадано у 1786 р. Наприкінці XVIII ст. навколишня місцевість була заселена малолюдними хуторами. У 1812 р. між Упорним та Боголюбовим чиновник Катеринославського губернського присутствія Іван Федорович Чмельов (Шмельов) отримав землі і заснував село, назване на честь доньки Наталівка, яку за іменем власника також називали Джмелєвим. Після 1861 р. село перейшло у власність Нечаєвих. 

На початку ХІХ ст. виникло також село Привільне, заселене вихідцями з північних районів України. У 1879 р. у селі побудовано дерев’яний Покровський храм. У першій половині ХІХ ст. на відстані 15 км на північний схід від Солоного засновано село Василівка. У 1812 р. неподалік с. Незабудине з’явилося село Олександропіль. Зазначимо, що запорожці заселили ці місця ще у XVIII ст. і назвали поселення у пам’ять про Великий Луг Луговськими хуторами. Однак після перемоги Російської імперії у війні 1812 р. назву змінили, вшанувавши тим самим російського імператора Олександра І. У 1856 р. у селі був зведений дерев’яний Богородицький храм.

Населення краю займалося переважно землеробством, тому місцеві підприємства були прилаштовані до його потреб: млини, вітряки, винокурні, вівчарні. Для зведення будівель використовували цеглу з місцевих цегельних заводів. 

Найбагатшими були дворянські маєтки. У першій половині ХІХ ст. маєток біля Микільського та Військового, який належав В.І. Синельникову, було перетворено на потужну латифундію, орієнтовану, насамперед, на вівчарство і подальший продаж вовни. У 1858 р. у Микільському (92 двори, 664 чоловіка) та Військовому (97 дворів, 481 чоловік) діяли винокурний завод, млин, три вітряки, двічі на рік проводився ярмарок. 

О. Афанасьєв-Чужбинський, який побував на порогах у 1856 р., зазначав: «У Миколаївці, на мисі, на якому колись було укріплене містечко, розташована гарна панська садиба з тінистим садом і всіма господарськими спорудами. По обидва боки пагорба на березі розляглася Миколаївка, населена українцями … з-за Дніпра. … тут я побачив чудовий побут селян. Що за хати, що за будівлі! Все з дебелого тривкого лісу і зроблено … капітально. А в хатах який простір, чистота, скільки світла, як усе прибрано… Берегові мешканці безперервно займаються вивантаженням, виловом лісу або товарів, перевантаженням, одержуючи за це дуже добру платню». 

Значну роль у економіці маєтку відігравав і Ненаситець. І.І. Срезневський згадував про те, що при Ненаситці була одна із шістьох осетрових ловитв на Дніпрі, і дуже хвалив смак місцевих осетрів. О. Афанасьєв-Чужбинський пише про ці осетрові лови як про головні на Дніпрі. Хоча після побудови каналу вилов цієї риби значно скоротився, але попри це продаж її торговцям, що приїжджали з Катеринослава, давав непоганий зиск як поміщику, так і селянам. З Дніпром пов’язано ще один промисел, який, щоправда, не був надто прибутковим. У середині ХІХ ст. після великих розливів річки по берегах знаходили значну кількість дніпровського бурштину, який, швидше за все, йшов на користь власника маєтку.

Трохи меншими за масштабами були господарства в Солоному та Новопокровці. В с. Солоному за Х ревізією (1858 р.) налічувалося 813 селян, 157 дворів, діяв винокурний завод і 3 вітряки. У с. Новопокровка (Шамшеве), яке належало спадкоємцям штабс-капітана Миколи Семеновича Владимирова, мешкало 794 чоловіка, працював цегельний завод, одна кузня та 11 вітряків. У 1856 р. стараннями поміщика М.С. Володимирова було споруджено дерев’яний Покровський храм.

У більшості населених пунктів Солонянської, Новопокровської, Микільської та сусідніх волостей господарства були невеликі. На 1858 р. у с. Грушівка, що належала капітану Дмитру Рудіцину, мешкали 103 чоловіка, діяв вітряк. У с. Привільне, яке було у власності спадкоємців колезького радника О.А. Захар’їна, проживали 472 чоловіка, діяв винокурний завод, 5 вітряків і млинів. У с. Миколаївка, біля Комишуватої Сури, капітана Василя Христофорова було 133 мешканці, діяло 2 вітряки. В с. Миколаївка, біля балки Тернуватої Дмитра Христофорова, налічувалося 112 чол., діяв 1 вітряк. У с. Олексіївка (Бучинське) колезького асесора Миколи Павлова було 57 чол., діяв вітряк. У с. Сергіївка (Богданівка, Вермінчина) штаб-ротмістра Петра Никифорова мешкало 51 чоловік, діяв вітряк. У с. Башмачка статського радника Льва Милорадовича налічувалося 240 чоловік. У с. Павлівське (Соловйове) вдови штаб-ротмістра Бородіної проживали 86 чоловік, був один вітряк. 

У с. Бутовичівка поручника Олексія Савицького мешкало 106 чоловік, діяв цегельний завод і млин. У с. Наталіївка, дружини колезького радника Наталі Хвощинської, проживали 143 чоловіки, діяв вітряк. У с. Незабудине, біля балки Хижиної спадкоємців Дмитра Малами, було 182 чоловіка, 26 дворів, діяло 2 вітряки. Біля с. Письмечеве, на землях Іларіона Тимченка налічувалося 110 чоловік, 34 двори, діяв вітряк і кінно-повідний млин. У с. Олександрівка (Безбородькове) титулярного радника Якова Савельєва було 428 чоловік, діяли винокурний і цегельний заводи, 3 вітряки. В с. Тритузне колезького асесора Олександра Савельєва біля р. Тритузної жили 332 чоловіка, працював цегельний завод та 4 вітряки. 

У с. Вовніги спадкоємців Милорадовича мешкали 467 чоловік, діяв пивоварний завод, 2 вітряки та млин. О. Афанасьєв-Чужбинський зазначив у записках, що будинки селян у Вовнігах побудовані серед кам’яних брил біля Вовнизького порога. Село належало поміщикові Григорію Дмитровичу Милорадовичу, який «має намір покращити життя у Вовнігах, що перебуває в досить жалюгідному становищі». На 1860 р. йому належало 3435 десятин землі біля с. Вовніги, в якому проживало 228 селян-кріпаків, та с. Башмачка, де було 53 селянина-кріпака. 

З початком ліберальних реформ Олександра ІІ соціально-економічне, суспільно-політичне та соціокультурне життя краю змінюється. Внаслідок ліквідації кріпацтва з’являється велика кількість вільних робочих рук, відбувається процес зміни власників. Зокрема, у 1862 р. землі біля Солоного купив німець-меноніт Авраам Бергман, які (землі) після його смерті перейшли синам. Хоча Бергмани були протестантами, вони жертвували на православний храм, на земську школу, побудували аптеку з фельдшерським пунктом.

У 1888 р. Герман Бергман дав грошей на ремонт храму, натомість наполіг на закритті всіх шинків на шість років. За цей час селяни відвикли пити, розбудували власні господарства. Солоне стало одним із найзаможніших сіл у краї й залишалося таким до початку колективізації. У 1902 р. Бергмани спорудили у Солоному садибу у готичному стилі, яка збереглася й донині.

Вільні громади розвивалися не так стрімко. У Сурсько-Михайлівці, яке не було поміщицьким селом, лише у 1835 р. було споруджено дерев’яний Петропавлівський храм. У 1890 р. зведено млин, а у 1914 р. ще один. У 1907 р. у селі налічувалось 168 дворів та 1 297 мешканців. На цей час село було забудоване переважно садибами «німецького» типу, запозиченого мешканцями придніпровських сіл у німців-колоністів Його особливістю було те, що стайня, комора та сараї влаштовувались між хатою та городом, нерідко під один дах із головним будинком. Клуня ставилася, зазвичай, на городі, хоча в деяких випадках у наслідування німців вона безпосередньо прибудовувалась «глаголем» до інших господарських будівель. Колодязь робився біля воріт, що вели на город.

Частина колишніх поміщиків також прилаштовувалася до нових реалій. Ще наприкінці 1790-х рр. у Катеринославському повіті Олексій Олексійович Савицький (1753–1822) заснував Бутовичівську економію, яку його онук – Олексій Олексійович (1835–1901) – у 1850–1890-х рр. перетворив на зразкове господарство. З 1855 р. тут з’явилися нові будівлі, рільницькі машини, постало потужне тваринницьке господарство, в якому налічувалося 8 000 голів овець мериносів, 200 голів великої рогатої худоби, 100 коней. Для покращення селянської худоби О.О. Савицький продавав селянам худобу з економії за низькими цінами. У 1876 р. в економії було запроваджене рахівництво за італійською бухгалтерією, що покращило облік прибутків і збитків. О.О. Савицький першим на Катеринославщині у 1884 р. відкрив метеорологічну станцію. Результати спостережень, які регулярно здійснювалися на ній, використовувалися для більш ефективного ведення сільського господарства (визначався найбільш зручний час засівання культур і збору врожаю). Регулярні репортажі з Бутовичівської економії, які друкував спадкоємець О.О. Савицького П.В. Савицький у газеті «Вісник Катеринославського земства», дають можливість зрозуміти значення і вплив метеоспостережень на розвиток господарства. Наприклад, у 1903 р., незважаючи на сухе літо, врожай вдалося зберегти майже повністю. Лише частина озимого жита не зійшла. У 1896 р. на кошти О.О. Савицького в с. Павлівка було відкрито церковнопарафіяльну школу. 

В останній третині ХІХ – початку ХХ ст. мережа шкіл значно збільшилася. Тут важливу роль відіграли земства, які виникли у 1866 р., а також сільські громади. 

Одну з перших шкіл відкрила громада села Солоне у 1871 р., а у 1881 р. було споруджено і будинок для неї. Громадською була й школа у Башмачці, що з’явилася у 1873 р., а у 1897 р. для неї було побудовано окремий будинок. У 1874 р. відкрито школу в Безбородьковому, у 1875 р. – Вовнігах, у 1879 р. – Новопокровці, у 1882 р. – Микільському, у 1889 р. – Привільному, у 1898 р. – Богданівці (Сергіївці), у 1899 р. – Письмечевому і Наталівці, у 1900 р. – Тритузному, 1903 р. – Незабудиному, 1904 р. – Широкому, у 1906 р. – Військовому, у 1910 р. – Звонецьких Хуторах, у 1912 р. – Бутовичівці. 

На рубежі ХІХ–ХХ ст. більшість шкіл краю отримали власні приміщення, споруджені на кошт Катеринославського повітового земства.

Школи, збудовані Катеринославським повітовим земством наприкінці ХІХ – початку ХХ ст.

 

Школи, зазвичай, споруджували за типовим проєктом. Наприклад, у Микільському-на-Дніпрі школа мала одну класну кімнату і була розрахована на 44 учні. Будинок зберігся дотепер. 

З появою мережі шкіл змінюється соціокультурний вигляд сіл, культурною домінантою яких тривалий час був храм. Окрім шкіл, у деяких селах з’являються бібліотеки-читальні, завідувачами в яких служили, зазвичай, учителі: у Солоному на квартирі земського вчителя Данила Бірюкова; Сурсько-Михайлівці в будинку селянина Леонтія Жигана; Привільному на квартирі земського вчителя Павла Штамбурга.

З’являються в краї й перші медичні заклади. Ще у 1872 р. у с. Олександропіль відкрилася 2-га дільнична лікарня Катеринославського повітового земства, яка у 1893 р. була переведена до Солоного у будинок, подарований Бергманами. У 1909–1913 рр. була споруджена земська лікарня в с. Олександропіль.

На початку ХХ ст. покращився транспортний зв’язок місцевих сіл із губернським центром Катеринославом. Ще у 1840-х рр. поштовий шлях, що пролягав через Микільське з Катеринослава на Олександрівськ та Нікополь, було ліквідовано. Після того, як тракт перенесли на більш придатне місце (сучасне Запорізьке шосе), старий шлях отримав статус «волосної дороги». Значна його частина використовується дотепер. Крім того, старий шлях використовувався і як етапний, для переведення партій арештантів. Одним із проміжних етапних пунктів на ньому було і с. Микільське, в якому аж до 1917 р. існував спеціальний будинок для утримання заарештованих.

У 1913 р. починається прокладання гілки залізниці Мерефа – Херсон, а у 1916 р. проводяться дослідні роботи щодо спорудження залізничної лінії на Олександрівськ. 

На 1914 р. діяло п’ять земських станцій, які здійснювали кінне перевезення: Безбородькове (Олександрівка 1-ша), Військове, Грушівка (Рудічине), Солоне, Сурсько-Михайлівська. 

У 1901–1903 рр. Катеринославщину, як і всю імперію, охопила криза, яка стала однією з причин революції 1905–1907 рр. У 1905 р. у Катеринославській губернії серед інших виникла численна організація – Катеринославське відділення Всеросійського селянського союзу. Одним із членів-засновків цієї організації був виходець із Солоного Василь Оникійович Строменко (1880–?). 

В.О. Строменко народився в селянській родині в Солоному. Під час навчання в Строганівському училищі в Москві познайомився з Д.І. Яворницьким, який справив на хлопця незабутнє враження. В одному з листів В. Строменко писав: «Ви, Дмитро Іванович, воскресили мене, … поки я вас не бачив, ходив у пітьмі і не знав, що я, і хто я; тепер ви для мене, як те джерело цілюще і живуще». Під його впливом захопився історією рідного краю. У 1901 р. записував у рідному Солоному український фольклор, розшукав план хутора Микити Коржа, який нині зберігається в Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д.І. Яворницького. В. Строменко став сподвижником Д. Яворницького у формуванні колекції Катеринославського обласного музею ім. О. Поля, а в лютому 1903 р. став першим офіційним зберігачем музею. Він виявив цінні запорозькі пам’ятки в Капулівці, Покровському, Вовнігах, Письмечевому, Нікополі, Олександрівську. В. Строменко залучив мецената В.П. Гегела до придбання земельної ділянки, на якій розташовувалася могила Івана Сірка, брав активну участь у підготовці ХІІІ археологічного з’їзду в Катеринославі.

В. Строменко був задіяний в українському національному русі, співпрацював із «Просвітою», організовував Шевченківські свята. У 1905 р. включився в політичну діяльність, ставши засновником Катеринославського відділення Всеросійської селянської спілки разом із директором Катеринославського комерційного училища А.С. Синявським і кооператором М.М. Стасюком. 25 листопада 1905 р. В. Строменко створив організаційний комітет спілки в Солоному. Тільки тут Селянська спілка об’єднувала до 200 чоловік. У червні 1905 р. у Солоному й околицях було неспокійно, траплялися виступи селян і робітників, через що до села була введена козача сотня. Про це В. Строменко писав Д.І. Яворницькому. У 1906 р. у Солоному відбулися масові арешти, в чому ключову роль зіграв місцевий землевласник Г.А. Бергман. «У нас вдома багацько заарештованих і зараз сидять десь в економії Бергмана, – писав Д. Яворницькому В. Строменко, – двох вбито, шістьох поранено». Серед арештованих був і В. Строменко, який тричі потрапляв до в’язниці. У 1908 р. він разом із М. Стасюком потрапив до Ізюмської в’язниці на Харківщині. До його визволення був причетний Д.І. Яворницький. Після звільнення він вступив на юридичний факультет Московського університету, в 1915 р. мобілізований, а з початком революції 1917 р. увійшов до числа членів Української Центральної ради.

Колега В.О. Строменка по політичній діяльності Стасюк Микола Миколайович (1880? – 1943?), народився на Катеринославщині, був членом Революційної української партії, потім Української партії соціалістів-революціонерів, у 1917 р. – член Української центральної ради. У 1905 р. проводив агітацію за вступ до селянської спілки серед мешканців с. Олександропіль. Під впливом його агітації сільський схід 5 грудня 1905 р. вирішив вступити до Спілки.

У 1908 р. головні учасники Селянської спілки, включно з В. Строменком і М. Стасюком, були засуджені та ув’язнені. Пристрасті вляглися, повернувся стабільний плин життя.

На 1911 р. населення в селах, які нині є складовою частиною Солонянського району, зросло. Найбільшим з них була Сурсько-Михайлівка з населення майже 4 000 чоловік.

 

Населені пункти Катеринославського повіту на 1911 р., які нині входять до складу Солонянського району

 

№ з/п	Населений пункт	Кількість дворів	Кількість мешканців
Криничанська волость
1.	Березнуватівка	39	264
2.	Грушівка (у складі Березнуватівки)	31	201
3.	Малоабрамчик (Грушівка Рудичина)	27	182
4.	Павлівка (Промінь)	14	66
5.	Петрівка (у складі Березнуватівки)	12	59
6.	Сергіївка (у складі Березнуватівки)	96	607
Микільська волость
7.	Іверське	70	470
8.	Розтання	62	484
Микільська волость
9.	Башмачка (у складі Башмачки)	52	329
10.	Військове	240	1530
11.	Вовніги	187	1759
12.	Звонецьке	263	1639
13.	Звонецький хутір	125	927
14.	Микільське-на-Дніпрі	260	1773
15.	Семенівка (у складі Військового)	-	-
Новопокровська волость
16.	Бутовичівка	42	270
17.	Гаркушине	52	390
18.	Гегелівка (Дружелюбине)	22	159
19.	Григорівка	98	691
20.	Дорогий (у складі Павлівки)	32	286
21.	Катерингоф (Осипенкове)	34	263
22.	Любимівка (у складі Павлівки)	14	127
23.	Микільське	98	527
24.	Михайлівка і Трудолюбівка	88	515
25.	Наталівка	60	353
26.	Незабудине	80	606
27.	Новоандріївка (Андріївка)	57	510
28.	Новопокровське	316	2145
29.	Олександрівка (Безбородькове)	145	855
30.	Олександрівка (Орлове)	56	328
31.	Олександрівка	25	225
32.	Павлівка	40	318
33.	Письмечеве	121	739
34.	Тритузне	126	563
35.	Юр’ївка (у складі Наталівки)	33	212
36.	Якимівка	50	305
Солонянська волость
37.	Башмачка	120	752
38.	Василівка	21	151
39.	Олександрівка (Малозахарине) з хут. Багатим	93	623
40.	Привілля	240	1434
41.	Сергіївка (Милорадовича)	126	803
42.	Солоне	274	1830
43.	Широке	378	2298
Сурсько-Михайлівська волость
44.	Аполлонівка	57	345
45.	Богданівка (Сергіївка)	10	52
46.	Микільське 1-е (у складі Привільного)	76	411
47.	Микільське 2-е (у складі Привільного)	56	299
48.	Трудолюбівка	8	70
49.	Петрівка (Петрівське)	46	337
50.	Сурсько-Михайлівка	682	3972
РАЗОМ			34054

Від кінця XVIII ст. до початку ХХ ст. демографічна ситуація надпорозьких сіл значно змінилася в бік збільшення кількості населення. Однак події Першої світової війни та революції 1917 р. внесли помітні корективи в кількісний склад населення краю.